Пошук Мапа сайту YouTubeYouTube FacebookFacebook Google+Google+ ОднокласникиОднокласники ВКонтактіВКонтакті  Укр    Рус   Eng 

Історія міста

У вересні 1928 р. уряд прийняв рішення про будівництво потужних цукрових заводів, найпотужнішим з яких повинен був стати цукрозавод в Лохвиці. Місце будівництва після всебічного обговорення, було прийнято на стику нинішніх Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, на відстані 12 км від м. Лохвиця та на відстані 6 км від залізничної станції Лохвиця та с. Піски. Саме тому будівництво спершу назвали Піскобуд.

Це було поле, яке заросло полином і суріпицею. Через нього проходила залізниця Кременчук - Бахмач. Усього за 1,5 км несла свої води тиха Сула.

Будівництву та виробництву цукру потрібні були залізниця, впорядковані шляхи і вода. З цього погляду місце будівництва цукрозаводу було вибрано вдало.

6 вересня 1928 р. на місце будівництва цукрозаводу прибула група з 22 інженерів та робітників. На будівництво з усіх кінців Лохвицького та сусідніх районів потяглися селянські підводи, запряжені кіньми та волами.

7 листопада 1928 р. в чистому полі Роменського округу, в який тоді входила і Лохвиччина, що у свою чергу входив у тодішню Харківську область, відбулося урочисте закладання цукрового заводу. Серед прибулих на будівництво були мулярі, столярі - теслі, землекопи, та в основному це була молодь, яка не, мала ніякої спеціальності. Через 2 місяці в колективі будівельників було 1000 робітників та 57 технічно-інженерних працівників.

В першу чергу будувалися житлові будинки, контора, їдальня, лазня, фундамент головного корпусу. В зимовий холод майже неможливо було вести зовнішні роботи. Затримувалися поставки імпортного обладнання, яке виготовлялося під кредит першим Брюнським машинобудівним заводом в Чехословаччині.

Завод фактично був побудований за шість з половиною місяців. 30 вересня 1929 року розпочалося випробування заводського обладнання. В цей же день була відкрита залізнична станція «Сталінська цукроварня», яка тепер носить назву «Сула».

Перший виробничий сезон завод розпочав з жовтня 1929 року.

У 1937 році завод об'єднався з бурякогосподарством і був створений «Лохвицький цукровий комбінат».

В 30-ті роки серед багатьох проблем, які виникли в країні, була проблема каучуку. Каучук закуплявся за величезні кошти за кордоном.

В цей же час вчений хімік Лєбедев С. В. розробив технологію промислового виробництва каучуку методом синтезу, основним компонентом в якому був етиловий спирт. Разом з тим в країні була велика потреба в спирті для технічних цілей.

В зв'язку з цим уряд прийняв, рішення про будівництво семи великих спиртових заводів, в т. ч. і Лохвицького.

Вибір місця будівництва Лохвицького спиртозаводу орієнтований на сировину - мелясу, яку він повинен був отримувати з гіганта цукрової промисловості - Лохвнцького цукрокомбінату. Підготовчі роботи розпочалися в кінці 1931 року, а в 1 кварталі 1932 року було розгорнуте будівництво основних об'єктів: головного корпусу, цеху вуглекислоти, механічної майстерні, матеріального складу. З другого півріччя 1933 року всі будівельно-монтажні роботи почали вестися господарським способом. Будувати було надзвичайно тяжко. Вся механізація того часу складалася з кількох каменедробілок, на яких заготовлявся щебінь для бетону. А потрібно було будувати майже 40-метрову споруду з монолітними залізобетонними каркасами. Будували його вручну.

На будівництві працювало 1200 робітників, жили вони в гуртожитках барачного типу. Будівництво і монтаж основних промислових об'єктів, а також будівництво та благоустрій житлового селища були, закінчені в жовтні 1934 року.

7 грудня 1934 року Народний Комісаріат харчової промисловості СРСР видав наказ про введення в число діючих підприємств Лохвицького спиртозаводу. Особливою сторінкою в історії підприємства були промислові експерименти по утилізації барди.

В тридцятих роках намітився один із шляхів утилізації барди з метою отримання ціаністих з'єднань. Вони були потрібними народному господарству. Тому в 1934 році було прийняте рішення про будівництво дослідного заводу «ЦС № 1». Будівельні роботи були закінчені в 1937 році. Це був єдиний завод в Радянському Союзі. В Європі був ще один такий завод в Німеччині в м. Дессау.

Нові підприємства вимагали молодих висококваліфікованих працівників тому в 1931 році на території селища відкрився хіміко-механічний технікум, який готував спеціалістів для цукрової промисловості. З 1944 року технікум готував і спеціалістів бродильного виробництва.

В 1936 році споруджується хлібоприймальний пункт та пункт відгодівлі великої рогатої худоби при цукровому заводі.

Так починалась історія невеликого промислового міста Червонозаводське.

Біля двох гігантів-заводів будувалися житлові будинки, дороги, насаджувалися садки. Містечко ставало з кожним роком кращим і привабливішим.

Буремні роки Великої Вітчизняної війни не минули і нашого міста, несучи за собою розруху, людські смерті, горе і сум. Все, що було досягнуто, перекреслила війна. Рівно два роки, з 12 вересня 1941 року по 13 вересня 1943 року, хазяйнували окупанти на території міста.

За час окупації гітлерівці зруйнували ряд важливих об'єктів селища Сталінка (місто Червонозаводське), в тому числі: головний корпус цукрозаводу, залізничну станцію, багато житлових будинків, парокотельню, клуб та їдальню. Фашисти не змогли наладити виробництво на підприємствах. Не було сировини, палива, не було бажання працювати на німців, хоч треба було жити.

За часи окупації значну частину цінного обладнання цукрокомбінату вивезли в Німеччину. Окупанти проявляли підвищена цікавість до заводу «ЦС». За словами очевидців, це був барометр положення завойовників на фронтах Великої Вітчизняної війни. Як тільки наші війська на якійсь ділянці проривали фронт, тут «економічні радники» окупантів прискорювали темпи робіт по демонтажу та пакуванню в ящики обладнання заводу «ЦС № 1» для вивезення до Германії. Повністю завод був знищений до осені 1943 року.

Відступаючи, фашисти почали методично знищувати підприємства. Що не могли вивезти - палили, а що не горіло, підривали. З болем в серці дивились люди на згарища. Здавалось, одним разом загинуло все - загинули заводи, які вони будували, працювали на них, збирались, трудитись і далі. Від заводських корпусів залишились груди руїн, понівечене обладнання, висячі залізобетонні балки на оголеній арматурі, й знову руїни. Над руїнами піднімався вгору тільки 37-метровий головний корпус спиртокомбінату.

Під його центральну колону було закладено найбільше вибухівки, але він витримав. Витримали і люди.

Настав дуже тяжкий час відбудови заводів і всього селища. Все це лягло в основному на жіночі та дитячі плечі. Як дбайливі господарі, крихта за крихтою збирали переможці все, що могло стати в пригоді при відбудові селища, і в першу чергу його заводів. До кінця війни більшість із них уже давали свою продукцію. В 1943-1945 р. р. цукрозавод фактично довелося будувати знову. Колектив з цим завданням справився, про що свідчить орден Леніна, яким 1967 року було нагороджено лохвицьких цукроварів. До речі, це – єдиний випадок в історії цукрової галузі радянських часів.

28 березня 1977 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР селище Червонозаводське віднесено до категорії міста районного підпорядкування.

В 1986 році с. Брисі ( засновано ХVІ столітті як козацьке поселення) Указом Президії Верховної Ради України було приєднано до міста Червонозаводське.

Веб-камери Трансляція пленарних засідань